Новини

 Президент Литви нагородив групу українців – захисників Вільнюса 1991 року.
Президент Литви Гітанас Науседа з нагоди Дня захисників свободи вручив пам’ятні медалі групі активістів, які обороняли незалежну Литовську Республіку під час російської агресії 1991 року.

Детальніше


 У неділю, 8-го червня 2019р., відбувся  14-й з’їзд Республіканської Християнської партії – яка була заснована  політв’язнями :Михайлом Горинем, Миколою Руденком, Василем Овсієнком та іншими. Зїзд  привітав  Віталій Кононов, лідер патії Зелених із якою  РХП єднають давні дружні стосунки.  Голова РХП  Микола Поровський виступив із  доповіддю «Про ситуацію в Україні після президентських виборів та завдання РХП в руслі позачергових виборів Парламенту»...

Детальніше


Шановний пане Президенте України
      Центральний Провід Республіканської Християнської Партії – заснованої політв’язнями комуністичного режиму , із обуренням констатує що Вами із нагоди Дня юриста, нагороджено  суддю апеляційного суду міста Києва у відставці Григорія Зубця орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня з формулюванням: "За вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян, багаторічну плідну працю та високий професіоналізм". 
    Це не відповідає дійсності тому що  що у березні 1984 року заступник голови Київського міського суду Григорій Зубець головував на засіданні, під час якого засудив  відомого дисидента і борця за волю України  Валерія Марченка до десяти років таборів особливого режиму і п’яти років заслання, що для хворого В. Марченка було (і таки виявилося) смертним вироком.
 

 

Детальніше


Виступ на телеканалі "Чесно" Голови РХП Поровського М.І.

Картинки по запросу Микола Поровський

Детельніше за посиланням

www.youtube.com/watch 

Детальніше





ЖИВИЙ СМОЛОСКИП ВАСИЛЬ МАКУХ



 

Громадянська акція пам΄яті Василя Макуха відбудеться 5 листопада 2011 року, в суботу, о 17 годині біля будинку № 27-А по вул. Хрещатик. 

43 роки тому, в листопаді 1968-го, іноземні інформаґентства поширили повідомлення українського самвидаву:

„Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти совітського комуністичного режиму, поневолення українського народу і аґресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком схиляє голови вся світова спільнота”.

Колишній воїн Української Повстанської Армії, політв΄язень, напередодні річниці «Великої Жовтневої соціалістичної революції», під вечір 5 листопада 1968 року, на Хрещатику, біля будинку № 27-А, облився бензином і підпалив себе. Палаючий смолоскип біг у напрямку площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежности) і вигукував: „Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!” та гасла проти окупації Чехословаччини. Нажахані перехожі розбігалися. Обгоріле тіло міліціонер погасив своєю шинелею. Та від опіків, несумісних з життям, Василь Макух наступного дня помер. За годину до смерти прийшов було до тями. „Ви ж осиротили дітей”, – сказав лікар. Макух відповів: „Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота...”

Народився Василь Омелянович Макух 14 листопада 1927 р. в с. Карів Сокальського р-ну Львівської обл. у селянській родині. Під впливом батька та сусідів Миколи і Петра Дужих (другий – відомий публіцист, редактор журналу ОУН „Ідея і чин”) 1944 р. вступив до лав УПА, служив у військовій розвідці. 15.02.1946 р. в бою був поранений у ногу і схоплений НКВД. Засуджений на 10 р. ув’язнення і 5 р. обмеження в правах. Карався в таборах Мордовії та в Сибіру. Звільнений 8.08.1955. і висланий на спецпоселення. Звільнений 16.04.1956.

Колишнім повстанцям заборонено було повертатися в Західну Україну, то В. Макух поїхав у Дніпропетровськ до знайомої зі спецпоселення політв΄язенки артистки Лідії Запари, відбудував її хатину, одружився з нею. Працював на тяжких роботах, але закінчив вечірню школу, вступив на педагогічний факультет університету, але його швидко виключили за те, що приховав від приймальної комісії судимість. Вражало Василя, що в козацькому краю з його дочки Олі (1960 р.н.) та сина Володимира (1964 р.н.) в дитсадку і в школі однолітки насміхаються через їхню українську мову.

1968 рік – це рік роману Олеся Гончара „Собор” і погрому його в пресі. Це «Празька весна», це надії на «соціалізм із людським обличчям» – і окупація Чехословаччини 21 серпня військами Варшавського договору. Ці події вкрай обурили Василя Макуха. У жовтні 1968 р. він узяв відпустку і поїхав до сестри на Львівщину. Звідти з трилітровим слоїком бензину приїхав у Київ. Є неперевірені дані, що він мав із кимось зустрітися в Києві, що готувалася акція протесту проти окупації Чехословаччини, однак вона зірвалася. Тоді Макух запротестував сам…

Згадаймо: семеро москвичів заявили протест на Красній площі 25 серпня 1968 р. (Наталя Горбаневська, Лариса Богораз, Павло Литвинов, Володимир Дремлюга, Костянтин Бабицький, Вадим Делоне, Віктор Файнберґ). Усі були ув΄язнені.

Українець Василь Макух спалахнув 5 листопада 1968.

Чеський студент Ян Палах вчинив самоспалення на Вацлавській площі в Празі 16 січня 1969.

Микола Береславський з Дніпропетровщини намагався спалитися у вестибюлі Київського університету ім. Т.Шевченка 10 лютого 1969, протестуючи проти русифікації.

З тих же мотивів колишній повстанець і політв΄язень Олекса Гірник спалився на Чернечій горі в Каневі 21 січня 1978. Йому присвоєне звання Героя України посмертно.

Громадськість України домагається встановлення пам΄ятної таблиці біля місяця героїчного вчинку, а також присвоєння Василеві Макуху звання Героя України.

Громадянська акція пам΄яті Василя Макуха відбудеться 5 листопада 2011 року, в суботу, о 17 годині біля будинку № 27-А по вул. Хрещатик.

(Назви організацій, які проводять акцію):

«Патріот»

 

 

 

 

 

43 роки тому, 5 листопада 1968 року, колишній вояк УПА і Василь МАКУХ вчинив на Хрещатику в Києві самоспалення на знак протесту проти колоніального становища України та окупації Чехословаччини.

 

 

 МАКУХ ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ

 

 

 

народився 14 листопада 1927 в с. Карів Рава-Руського, нині Сокальського р-ну Львівської обл. у селянській національно свідомій родині. Під впливом батька та сусідів Миколи і Петра Дужих (другий – відомий публіцист, редактор журналу ОУН „Ідея і чин”) 1944 р. вступив до лав УПА, служив у військовій розвідці. У лютому 1946 в бою був поранений у ногу і схоплений НКВД. Засуджений на 10 р. ув’язнення і 5 р. заслання. Карався в таборах Мордовії.

 

 

 

 

 

На засланні в Сибіру познайомився артисткою Лідією Іванівною Запарою, яка була інтернована з Німеччини і в 17-річному віці ув’язнена на 10 р. та мала ще 5 р. заслання за те, що під час німецької окупації разом з мачухою брала участь у концертах агітбригади. Було, що Лідія захворіла на сепсис – Василь відніс її до лікаря. Лідія звільнилася на два роки раніше від Василя, писала йому листи. Він був людиною доброго виховання, культурний, всебічно ерудований.

Василь Макух мав заборону після звільнення проживати в західних областях України, тому поїхав до Лідії в Дніпропетровськ. Добудував хату її бабусі на вул. Пожежна, в районі „Амур-піски”, але довго не одружувався. Казав: „Усе одно рано чи пізно віддам життя за волю України, тож навіщо сім’ю заводити?”. Таки одружився. 1960 народилися дочка Оля, 1964 – син Володимир.

В. Макух працював у цеху вогнетривів заводу „Промцинк”, через шкідливі умови в нього підвищився тиск. Тоді він улаштувався слюсарем складних механізмів та приладів у механічному цеху. Пішов у 9 клас вечірньої школи, закінчив десятирічку. Поступив на педагогічний факультет університету, але його швидко виключили за те, що приховав від приймальної комісії судимість. Вчився самотужки, сподіваючись відновитися на вечірньому чи заочному відділенні, але й цього не дозволили.

Макухи віддали своїх дітей в український дитсадок і школу. Діти скаржилися, що однолітки насміхаються з них через те, що розмовляють українською мовою, дражнять їх „бакланами”, а вчителі їх не захищають. Макуха обурювало, що в козацькому краю, на березі Дніпра, не чути української мови.

До Василя приїздили приятелі, він їздив у Галичину, зустрічався з колишніми соратниками.

У січневому числі журналу „Вітчизна” 1968 р. був опублікований роман „Собор” Олеся Гончара, який дуже схвилював Макуха. Його обурювала голобельна критика роману в пресі, а ще вразив факт окупації Чехословаччини військами Варшавського договору 21 серпня. Тоді Макух говорив дружині, що готовий пожертвувати собою задля вільної України, майбутнього дітей.

У жовтні 1968 р. Макух узяв відпустку і поїхав до сестри на Львівщину. Перед від’їздом сказав дружині та дітям: „Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я вас усіх дуже люблю”. Коли Макух збирався від’їздити від родичів, племінниця Ярослава Осмиловська зауважила, що він запаковував трилітрову банку. Пояснив: „Та це сусідка дала соку на гостинець”. Поїхав не додому, а в Київ.

Є неперевірені дані, що Макух мав із кимось зустрітися в Києві, що напередодні річниці Жовтневої революції готувалася акція протесту проти окупації Чехословаччини, однак хтось видав організаторів і їх заарештували.

Серед дня 5 листопада 1968 року на Хрещатику, біля будинку № 27, неподалік Бессарабського ринку, Макух облився бензином і підпалив себе. Біг у напрямку нинішнього Майдану Незалежності і вигукував: „Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!” та гасла проти окупації Чехословаччини. Люди з жаху розбігалися, міліціонери, яких було багато на передсвятковому Хрещатику, намагалися гасити його.

Непритомним Макуха відвезли в лікарню, де він 6 листопада помер від несумісних з життям опіків (обгоріло 70% шкіри). За годину до смерти прийшов до тями. „Вы же осиротили детей”, – казали лікарі. Макух відповів: „Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота...”.

Коли вдова з кумом Іваном Цибухом приїхала забрати тіло, то вони опинилися під щільною опікою, щоб ні з ким не спілкувалися. Похорон на кладовищі селища Клочко в Дніпропетровську відбувся під пильним наглядом КГБ. Людей, які прийшли на похорон, фотографували і ретельно переписали.

Три місяці вдову викликали на допити в КГБ, щоб з’ясувати, з ким Макух спілкувався. Вона лише пояснювала, що він був чудовою людиною і добрим сім’янином. Її вигнали з роботи кухаря, кілька років не могла ніде влаштуватися. Щоб прогодувати дітей, мусила продавати речі з хати. Сестру Василя Макуха, Параску, яка жила на Львівщині, вже 7 листопада викликали в райвідділ КГБ. Вона повернулася з пошкодженими легенями, харкала кров’ю, через два роки померла.

У засобах масової інформації України ніяких повідомлень про самоспалення Макуха не було. Іноземні ж інформагентства з подачі анонімного самвидаву повідомили: „Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти совітського комуністичного режиму, поневолення українського народу і аґресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком схиляє голови вся світова спільнота”.

Семеро москвичів запротестували проти окупації Чехословаччини на Красній площі в Москві 25 серпня 1968 року (Наталя Горбаневська, Лариса Богораз, Павло Литвинов, Володимир Дремлюга, Костянтин Бабицький, Вадим Делоне, Віктор Файнберґ). Українець Василь МАКУХ спалахнув 5 листопада 1968 року. Чеський студент Ян ПАЛАХ вчинив самоспалення на Вацлавській площі в Празі 16 січня 1969 року…

Пам`ятаймо Миколу БЕРЕСЛАВСЬКОГО, який намагався вчинити самоспалення у вестибюлі Київського університету ім. Т.Шевченка 10 лютого 1969 року; пам`ятаймо Олексу ГІРНИКА, який спалився на Чернечій горі в Каневі 21 січня 1978 року – протестуючи проти русифікації, проти колоніального становища України.

Громадськість України клопочеться про присвоєння Василеві Макуху звання Героя України посмертно.

 

Бібліоґрафія:

Пам’яті героя (про В.Макуха) // У боротьбі за волю України. Кн. 2. – Львів, 2003. – С. 75-78.

Сергій Довгань. Вогонь протесту. Самоспалення Василя Макуха у 1968 році на Хрещатику освітило радянські злочини. – Україна молода, 2004. – 5 червня.

Геннадій Сахаров. Забутий герой України. – Українська газета, № 21 (69), 2006. – 1 червня.

Микола Нечипоренко. Смолоскипом осяяв Хрещату дорогу. – Сільські вісті, № 64 (17895), 2006. – 6 черв.

Надія Гармаш. Він сподівався, що Україна прокинеться... – Слово Просвіти, ч.38 (363), 2006. – 21 вересня. – С. 7, 10.

Макух Василь Омелянович. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії:

 

 

 

 

 

 

 

 

http://uk.wikipedia.org/wiki/

 

 

 

 

 

 

 

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с. (В. Макух: с. 419-421).

 

Петро Франко. Василь Макух. 1927-1968. – Львів: Тріада плюс [Буклет. Без року вид.]

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. (В. Макух: с. 398-399).

 

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.